Автор: Иван Непотопенко, преподаватель, переводчик (Украина).

В дитинстві я ніколи не бавився з другими дітьми в війну. В мене ніколи не було іграшкового пістолета чи автомата. Мама знала, що я не люблю і ніколи мені не купувала.

Ніколи в житті я не тримав у руках зброї. Справжньої -- ніколи, єй-єй вам кажу. Одного разу взяв до рук "травмат". Просто оцінити, наскільки воно важке і чи зміг би я його втримати в одній руці -- якби раптом таки довелося розрядити його ....в щось. Щоб стріляти у КОГОСЬ -- мені таке просто на думку не могло спасти.

Коли дітлахи зачинали бавитись у "вóйнушки", я з тієї компанії йшов і грався собі сам. Я міг уявляти, що я, припустимо, автобус №43, сполученням вул.Лемківська -- Брюховичі.... Або поїзд Львів -- Ходорів. Я біг "своїм маршрутом", роблячи зупинки у певних місцях : отут у мене був "давидів", а там далі -- "глібовичі". а тоді шо там.... "старе село", "чорний острів" і т.п.

Зараз усі "на районі" знають мене, бо я йду чи їду ровером і -- співаю. Мені реально до ґудзика, що вони усі думають. Чесно. Я знаю, що я співаю добре -- то раз. Мені самому робиться добре, коли я співаю, -- то два... А тоді, в дитинстві, мене усі знали, бо я постійно кудись біг. Як Форест Гамп чи що 🙂 Звідки їм було знати, що я = швидкісний поїзд Варшава -- Бухарест, і у мене довгий маршрут та усього чотири зупинки 🙂 ??

Ніколи не бавився у комп'ютерні "стрілялки" чи якісь (дебільні 🙂 ) "танчики". Максимум, міг посидіти й подивитись, як грає хтось. Ну, я спримав то як мультик, і то -- я від анімації прикол тягнув, а не від того, що мій друг знищив там щось чи когось повбивав.
Був у мене, правда, лук. І стріли. Але я не стріляв по птахах чи котах. Просто по саморобних мішенях. Тільки я таки "косий" 🙂 Влучав рідко. Мене просто перло, як далеко й живописно та стріла летить.... Пластикові й ґумові солдатики були : індіанці ,негри, пірати. Вони в мене не воювали.... Щось будували, торгували, тусувались разом. Багато таких іграшкових індіанців дісталося мені від старшого брата. Той війну й усе воєнне дуже любив з дитинства. Правда, як дійшло до армії, то відкосив. "Шість бе" у нього . Колись розповім ....
Так от.... В нього ті індіанці товклись одне з одним, внаслідок чого у котрогось ,наприклад, ну було руки, а у іншого -- не було ступнів ніг. Я йому з пластеліна підставку зробив, щоб той нещасний міг стояти на своїх обох.

В одинадцятому класі мені й усім моїм однокласникам треба було здати залік зі стрільби по Д.П.Ю. ("допризовна підготовка юнаків"). Давали автомата й кілька куль. Мені дуже поталанило : в нас був кльовий воєнрук. Справжній вояка, пройшов Афган.... І хай хоч про таких, як він, тоді говорили : "Чем больше в армии дубов, тем крепче наша оборона", -- він був добрий і порядний дядько. І на гуморі. Хай на тому їхньому тупорилому, "казарменному", але -- не без своєрідного шарму.
Олександр Васильович (так його звали) тоді саме привіз з-за бугра своєму малолітньому синові якусь "сєга-мєга-ультра" навернуту ігрову приставку, а інструкція до неї була лише англійською. Перекладу не було.

Ми з тим дядьком уклали джентльменську угоду : я за тиждень ,зі словником, йому ту інструкцію переклав. А він, зі свого боку, звільнив мене від повинності стріляти. Мої кулі віддали Кості Терещенкові. У нього серед усіх були найвлучніші результати. Костька зрадів, вихуярив усі виділені йому "екстра" набої, а Васильович записав ті показники на Потапенка Івана. Тим більш, що Потапенко йшов на "золоту медаль", і йому абсолютно точно потрібні були не які попало результати ,а -- найкращі 🙂

Так я вперше "хакнув Систему".... А може, і не вперше. Але точно, що не востаннє 🙂